Убив зомбі — розкажи друзям

28

Мене люто, просто неймовірно, до тремтіння задовбав мій телефон. І це не тому, що іноді вершина інженерної думки з надкусанным яблуком на задній панелі втрачає зв’язок в тих місцях, де восьмирічні «нокії» і не думали збавляти індикатор сигналу хоч на одну поділку, і не тому, що батарея сідає швидше, ніж за день. Я готовий миритися з багатьма недоліками зважаючи решти зручності та естетичного задоволення від використання речі. Мова піде про інше — про ігри.

Колись у мене в апараті було штук двадцять різних іграшок. Але то виріс, то відсутність часу і бажання грати на телефоні позначилося, і залишилося їх у мене чотири штуки: визнані хіти мобільного ігроманії нового світла і скромна піксельна «змійка», максимально схожий клон восьмібітного забави.

Знадобилося їхати на метро з одного кінця міста в інший по одній гілці, це десь 45 хвилин. День, народу небагато, сів на крайньому сидінні і думаю, чим себе зайняти. Книжки немає, плеєр носити перестав, в’язати не вмію… Хм, так у мене ж відмінний смартфон з сучасними іграми! Дістаю, запускаю. «Потрібне підключення до інтернету». Без мого відома запускається чортів Game Center, який ну ніяк не можна відключити в нових версіях прошивки телефону, і наполегливо намагається навіщо-то підключитися до мережі. В метро. Це за умови, що в найближчому передмісті телефонного зв’язку немає.

Ні, я не хочу викладати свої досягнення онлайн! Ні, я не хочу змагатися зі своїми друзями! Ні, я не хочу виграти приз або подарунок! Я хочу раз у п’ятирічку в довгій поїздці, чорт забирай, розважити себе однокористувальницької грою! Перша гра, друга, третя — все перед тим, як вбивати зомбі, розбивати фігурки або розгадувати ребуси, відправляють в глобальну мережу.

Спасибі тобі, рідна «змійка», яка не дала нудьгувати і знову порадувала своєї піксельної играбельностью! А ти, Game Center, задовбав.