Спасибі дідові: сидячи їжу

20

В останній тиждень тут промайнула пара історій про 9 травня. Дозвольте вставити свої п’ять копійок.

На роботу і з роботи я їжджу на автобусі, і вчора сталося ось що. Стою я в куточку, слухаю музику, дивлюся у віконце. Вільних місць немає. Оскільки справа до свята, у більшості на одязі і сумках прив’язані чорно-помаранчеві стрічки. На одній із зупинок заходить сухенький дедулька. Гублячи пісок, оглядає салон і, переконавшись, що місць немає, постає поруч з хлопцем, патріотично украсившим сумку святковою стрічкою, оскільки поручень вдало розташований біля його крісла. Як ви думаєте, що зробив хлопець? Глянув на діда знизу вгору, сильніше підняв комір кофти і уткнувся в телефон. Так само, як і 90% їхали в цьому автобусі.

Я не знаю, скільки років цьому дідові і ветеран він. Мені просто цікаво: можна обмотатися чорним, оранжевим, облепиться значками «Спасибі дідові за перемогу», кричати, що пам’ятаємо і цінуємо, — а поступитися місцем в автобусі не можна. Про який пам’яті, про яку повагу і вдячність ветеранам тоді можна говорити? 9 травня вони герої, а 10-го вже «Че тупишь, старпер»?

Один день в році вітати, а інші 364 чекати, поки тягар житлоплощу звільнить? Якось це неправильно. Неправильно і сумно. На мій погляд, краще перевести немічну бабусю через вулицю, якщо вона стоїть і боїться йти сама, оплатити продукти в магазині бомжуватого вигляду дідку, допомогти піднятися по сходах, пропустити вперед, відкривши двері на вході в метро або магазин, з’їздити в будинок престарілих і пограти з тамтешніми жителями в шашки. Нам не складно, а вони не відчувають себе покинутими і непотрібними. І 9 травня тоді перетворюється не лицемірство, а в привід в черговий раз сказати: «Спасибі, рідні! Ми цінуємо те, що ви зробили».

А дідові того поступився місце кондуктор.