День закритих дверей

5

Їду в автобусі. Половина одинадцятого вечора. Місто практично порожній. На зупинках через раз зустрічається з пасажиру. Автобус теж напівпорожній, тому я сиджу на перших місцях — тих, що зазвичай «для дітей та інвалідів».

Ось і моя зупинка. Встаю і роблю крок вперед. Думаю, вийду в передні двері — все одно народу нікого ні в автобусах, ні на зупинках. Автобус гальмує, я дивлюся на червоні таблички «Виходу немає» і смутно так усвідомлюю, що краще б, напевно, пошукати інший вихід. Втім, ломитися в іншу двері вже ніби як пізно — автобус зупиняється. Ну, думаю, воЕкшн в адекваті, випустить самотнього пасажира. Ні, друзі мої! ВоЕкшн до закінчення своєї зміни вже не в адекваті, а виродки-пасажири, тупо зырящие в червоні літери «Виходу немає», його за сьогодні і так дістали донезмоги.

Автобус зупиняється. На зупинці ні душі. Минає секунда. ВоЕкшн відкриває середню та задню двері, запрошуючи мене вийти. Я стою спиною до водія навпаки передньої двері і вважаю про себе: «раз, два, три, чотири». Передні двері демонстративно закрита. «П’ять». Ну, не відкриє, значить. Розвертаюся, йду по салону і виходжу в «правильну» двері. Роблю три кроки по тротуару, і в цей момент воЕкшн зачиняє двері «на вихід» і відкриває передні двері «на вхід».

Правильно, по-водительски! Молодець мужик!